Скільки живу, а не перестаю дивуватися людській байдужості чи то егоїзму, не знаю, яке слово краще підходить, ну власне, ви можете самі обрати.
Я вже 5 років як сама виховую дочку і коли кажу сама, то це мається на увазі, що повністю сама від виховання до фінансового забезпечення. Так було не завжди. Ми з чоловіком розлучилися шість років назад і спочатку намагалися якось налагодити стосунки задля доньки, але після одного випадку, це вже було неможливо.
Ми одружилися після короткого зустрічання, це була пристрасть, але певно не любов, бо вже після шести місяців подружнього життя побут почав помаленьку руйнувати наші відносини, а потім виявилося, що я вагітна і заради дитини вирішили зберегти родину, не впевнена, що це була хороша ідея, бо ми постійно сварилися і в таких конфліктах прожили ще три роки і вирішили все-таки розлучитися.
Розійшлися мирно, чоловік сказав, що сам буде допомагати, тому на аліменти я не подавала. Але тут в житті почалася чорна смуга, донька впала і травмувалася, потрібно було дороговартісне і тривале лікування, ми на два місяці потрапили в лікарню, а мого колишнього чоловіка і вдень з вогнем не знайдеш, трубку не підіймає, в лікарню не приходить, а донька так його чекала, щодня у вікні сиділа і татка виглядала, мені аж серце розривалося. На лікування допомогли зібрати кошти вся родина, але тільки не мій колишній, потім я дізналася, що він на тиждень поїхав за кордон на відпочинок, а коли приїхав, то спільні друзі розповіли, що ми зараз в лікарні і потребуємо допомоги, але він так і не прийшов жодного разу.
Закінчилося все добре, донька здорова, вже у другому класі, але з батьком не спілкується, та і він не дуже шукає зустрічі. І хоч дитині тоді було всього три роки, мені здається вона відчула тоді, що тато її кинув, бо більше ніколи за нього не питала.
Знаєте, у цій ситуації мені найбільше шкода дочку, бо для неї це однозначно була травма і зараз я подумую, щоб записати її до психолога, що попрацювати ту ситуацію.
Ніколи певно не зрозумію поведінку свого чоловіка.
На вашу думку, як правильно розлучитися, щоб не травмувати свою дитину, бо я як не намагалася, а вберегти доньку від розчарування не змогла.