Мої батьки робили все можливе аби я мала достойне життя, так, інколи не вистачало грошей на покупки, не те що дорогого одягу, а й просто нового. І я так ціную татові слова: « Я віддам останнє аби ти хотіла вчитися і ставати кращою». Перше питання, яке ставив мені тато під час телефонних розмов: «Ти маєш, що їсти? Ніколи не жалій собі!
Але так сталося, що тато захв0рів і через два роки його не стало, мама лишилася сама. Минали роки, я закінчила університет, знайшла хорошу роботу у столиці, зараз збираю кошти на власне житло, але все одна річ не давала мені спокою, моя старенька мама лишилася зовсім сама, я не маю змоги часто до неї приїздити, а вона хворіє, постійно тиск підвищений і так мене совість мучила, що вирішила забрати маму до себе, хоча б на зиму, а там буде видно.
Мама спочатку вагалася, у неї свій дім в селі, як в ньому не жити, то він геть занепаде, а потім погодилася, вдома зовсім було самотньо, поблизу ні сусідів не було, ні друзів, на роботу вона вже давно не ходила, втрачати не було чого.
Потрібно зауважити, що у нас з мамою кардинально різні характери, та й я представляю нове покоління, а мама притримується старих поглядів, що стосується і стосунків, і зовнішнього вигляду.
Сама перша претензія до мене, що я не одружена, а мені вже тридцять років, а як же діти, внуки, що мамі людям говорити.
Найсумніше те, що я не проти родини, просто не складається особисте життя і я намагаюся просто жити, не зациклюватися на цьому, але мама щодня про це нагадує, і так мені стає боляче від цього. Про наш спільний побут я взагалі мовчу. Я вже два роки як не вживаю м’яса і поки не жили разом – це не було проблемою, але зараз мама намагається знайти якусь хворобу, через яку я не їм м’яса і постійно намагається мене нагодувати, а я нагадаю, що мені тридцять років. Це вона ще не знає, що в мене є татуювання, вона певно збожев0ліла б.
Кожний ранок я вислуховую, що так на роботу не одягаються, я ніби підліток і все в такому напрямку.
Так і живемо вже два місяці і не скажу, що я в захваті від нашого спільного життя, але і сказати мамі, щоб вона повернулася назад до себе, було б ну дуже некрасиво, але й разом жити неможливо.
Ось така дилема. Як правильно вийти з цієї ситуації – я не знаю. Звісно, ніхто нікому нічого не винен, і я не зобов’язана була забирати маму до себе, але чесно скажу, коли згадую, скільки зусиль батьки доклали аби я стала тим, ким є зараз, то не можу вчинити по-іншому. І так я стала заручником своїх же принципів.
Порадьте, будь ласка, як можна вирішити цю ситуацію, щоб всім було добре і комфортно, бо так як є зараз – довго бути не може, а коли в мене з’явиться чоловік, як тоді буде? Їй же він точно не сподобається. Так особистого життя я ніколи не збудую.
Буду дуже вдячна за поради.