Нещодавно ми переїхали в новий будинок, це не новобудова, але дуже гарний район, тихий, спокійний, якраз було літо, багато дерев, лавочки в тіні, так добре. Але як кажуть, якби не одне але.
Знаєте, все як в анекдотах про міські дворики і бабусь, тут все те саме. Одна з таких лавочок була зарезервована за Тамарою Петрівною, це була наглядачка нашого двору. І знала вона все і про всіх. Про мене теж не мало чого розказувала своїм подружкам, хоча ми з нею навіть не знайомі. Вона все намагається вистежити чи не маю я коханця і чи точно квіти, які приношу додому від мого чоловіка, а не від коханця, бо по слухах в мене вже їх два і як тут будеш спокійно жити, коли під вікнами такий ревізор сидить, а зараз ще й літо, то Тамара Петрівна постійно сидить на лавочці, хоч на вулицю не виходь.
Але я вирішила, що так просто не здамся. Одягнула чорні окуляри і пішла на вулицю, сіла на найвіддаленішу лавочку, яка була якраз навпроти бабусі і почала її фотографувати, вона звичайно все одразу побачила, дуже збентежилася, але нічого не сказала, а просто перелякано сховалася у під’їзд, певно подумала, що я якийсь папараці. Того дня я більше не бачила її на вулиці.
Ось так почалася наша історія протистояння з бабусею. Маю передчуття, що проживання у цьому будинку буде веселими, але це буде потім, а сьогодні я буду насолоджуватися літом у своєму дворі без сторонніх очей і це прекрасно.